Мы в истине этой уверены твердо –
Мяч никогда нам не даст постареть,
Его пронесли мы с достоинством гордо,
И дальше несем, чтобы ярче гореть.
Не зря удивляются нам молодые,
Играем мы с юным задором всегда.
Пусть резвость не та, да и кудри седые,
С тобой, волейбол, не страшны нам года.
СУДДЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КАТЕГОРІЇ
Далеко за межами Дворічанського району – в Україні, за межами нашої держави – в Росії та інших країнах, які входили до колишнього Союзу РСР, відоме ім’я нашого земляка Миколи Івановича Костенка. Цього року виповнилося шість років, як Микола Іванович відійшов у Вічність. В пам’ять про цю людину моя розповідь.
Народився Микола Іванович 18 лютого 1942 року в селі Перший Лиман в сім’ї робітника. Батька свого хлопчик не знав. Іван Іванович працював на Куп’янській дільниці Південної залізниці. Тому на фронт його не відправляли. Влітку працівників дільниці евакуювали на північний схід, у бік Валуйок. Ворог був близько, шпигуни працювали активно. Ешелон встиг подолати незначну відстань – від станції Куп’янськ-Вузловий до станції Гряниківка Дворічанського району. Іван Іванович загинув під час бомбардування ешелону (із дев’яти односельців загинув він один).
Мати Миколи Івановича, Любов Іванівна, весь свій трудовий вік працювала в колгоспі. Сама виховала двох дітей – доньці Вірі на час смерті батька виповнилося лише п’ять років, а синові шість місяців. Невдовзі молода жінка з дітьми переїхала до села Червона Долина, яке знаходилося неподалік, на іншому березі річки Оскіл. Там мешкала її мати, а підтримка та допомога були вкрай необхідні. Діти навчалися в Дворічанській середній школі, до якої ходили пішки 6 кілометрів. Допомагали матері по господарству та на колгоспних роботах у полі.
Миколі подобалися уроки фізкультури, які вів тоді Петро Опанасович Микитенко. Вчитель помітив спритність хлопця на волейбольному майданчику, захоплення спортом, тож підтримав його, допоміг досягти майстерності. Ще в ті далекі п’ятдесяті роки юнак здобув звання чемпіона області з волейболу у складі збірної району.
Десятий клас Микола закінчив у 1959 році. Оскільки ще під час навчання у середній школі юнак захоплювався різними видами спорту, не дивно, що, отримавши атестат зрілості, вирішив, щоб там не було, поїхати до міста, де для нього відкривалися широкі можливості. Та не так легко було в той час залишити село: робочих рук, особливо чоловічих, не вистачало, молодь потрібна була в колгоспі. Але мрії про місто ніяк не полишали хлопця. І тоді питання про надання йому дозволу поїхати із села було розглянуто на зборах колгоспників. Односельці вирішили надати юнакові можливість випробувати себе, а мрії – здійснитися. Зібравши найнеобхідніше, юнак звернувся до матері з проханням: «Мамо, перевезіть мене через річку!» Любові Іванівні не залишилося нічого іншого, як переправити сина через Оскіл, звідти він потягом і відправився до обласного центру.
В Харкові Микола вступив до технічного навчального закладу. Після його закінчення у 1961 році розпочав свою трудову діяльність фрезерувальником на Харківському тракторному заводі. А вже через місяць був призваний до лав Радянської Армії.
Згадує Борис Леонідович Шор, перший спортивний наставник Миколи Івановича: «Костя, (а його саме так називали друзі ще з років навчання у школі і до останнього дня життя) прийшов до училища з Дворічанського району. Його не треба було вчити – він усе вмів: чудовий гімнаст, волейболіст, воротар футбольної команди нашого закладу, хороший організатор. Наше спортивне товариство називалося тоді «Трудові резерви». Товариші любили і поважали Костю за доброту, чесність, справедливість, прагнули спілкування з ним. Мені приємно відзначити, що юнак домігся всього, як кажуть, своїми руками: безбатьківщина, допомоги не було від кого чекати, чим можна було, допомагав колектив училища. Гідно пройшовши службу в армії, змужнілий, загартований повернувся до Харкова, влаштувався за здобутою до служби професією фрезерувальника на завод «Електроважмаш» і вступив на навчання за вечірньою формою до Харківського державного педагогічного інституту на факультет фізичного виховання. В той час Костя зустрів своє кохання, одружився, а з настанням нового, 1967 року, сім’я поповнилася його улюбленицею – донькою Наталею. З 1967 року працював тренером з волейболу на названому заводі та на Харківському тракторному впродовж майже двадцяти років. В кінці 60-х Костя став чемпіоном України з улюбленого виду спорту. Грав у клубі «Авангард». Працював тренером у товаристві «Динамо», був головним тренером збірної волейбольної команди міста Харків. Із 1985 року пов’язав свою долю із студентською молоддю: працював старшим викладачем кафедри фізичного виховання в Харківському аграрному інституті ім. В.В. Докучаєва, а пізніше – в Харківському вищому військовому училищі льотчиків. Наприкінці 90-х минулого століття училище реорганізували в інститут, в якому і працював мій славетний колега до досягнення пенсійного віку. Хоча він і набув «чоловічого повноліття», але ж не уявляв свого життя без улюбленого заняття, тому продовжував працювати. І весь цей час, упродовж усіх п’ятдесяти років, прожитих у Харкові, училища, з якого розпочав своє доросле самостійне життя, Костя не забував. Він часто бував у нас на святах, разом зі своєю командою офіцерів брав участь у змаганнях. У нас залишилося багато приємних спогадів про ті чудові зустрічі. Миколу Івановича знають в Україні, Білорусі, Російській Федерації, особливо в Бєлгороді, як чесну людину – він був головою колегії суддів Харківської області. Судді добре ставилися до нього. Він «переріс» багатьох своїх учителів, посів почесне місце серед кращих спортивних наставників міста. Справа Миколи Івановича буде жити в його учнях.»
М.І. Костенко поступово зростав професійно. Постійна і наполеглива робота над собою давала добрі результати. Список його спортивних титулів невпинно подовжувався: волейболіст-першорозрядник, тренер, неодноразовий переможець і призер Кубку України серед ветеранів волейболу, голова колегії суддів, голова арбітражної комісії Харківської області при Федерації волейболу. Почергово йому присвоювалися звання: суддя Всесоюзної категорії, суддя Національної категорії. Він проводив суддівство на міжнародних змаганнях, на першостях колишнього Союзу РСР. Його ім’я входило до щорічних списків кращих суддів України.
Хто хоч трішки орієнтується у спортивному житті, той розуміє, що стоїть за всіма переліченими в тексті титулами. Спорт – це, насамперед, постійна робота над собою, це часті командні збори, постіні тренування, поїздки на змагання. Але за всього цього наш земляк знаходив час і можливість побувати на своїй малій батьківщині – відвідати своїх рідних у с. Западне, куди переїхала його мати, поспілкуватися з друзями та колегами у Дворічній, надати суддівську допомогу під час проведення змагань, до чого часто залучав і своїх харківських колег. Микола Іванович вболівав за розвиток волейболу на Дворічанщині, допомагав нашим юним обдаруванням підвищувати свою майстерність, сприяв організації проведення престижних змагань. Не одному десятку молодих людей він допоміг знайти своє місце в широкому світі.
Дворічани з радістю і вдячністю приймали допомогу свого славного земляка та прислухалися до його порад. На початку 90-х років минулого століття він «привіз» на свою малу батьківщину пляжний волейбол, який тоді ще тільки-но зароджувався в Україні, але бурхливо розвивався у світі. Провів перші тренування, ініціював побудову першого волейбольного майданчика для цього виду спорту. А коли переповнені азартом ігри на піску почали відбуватися регулярно, запропонував організувати волейбольні змагання.
У 1997 році спортивна громадськість району вирішила гідно відзначити 55-літній ювілей Миколи Івановича. У День молоді того року було проведено змагання з пляжного волейболу на призи М.І. Костенка. В них брали участь відомі гравці – майстри і кандидати в майстри спорту, сильні волейболісти, судді високих категорій обслуговували матчі і, звісно, сам ювіляр. Всі учасники змагань отримали призи з рук «винуватця» події. З того часу турнір з пляжного волейболу на призи М.І. Костенка проводиться в Дворічній щорічно в рамках святкових заходів до Дня молоді.
Для учасників турніру разом із призами Микола Іванович щоразу привозив переможцям спортивні сувеніри і волейбольну атрибутику харківського волейбольного клубу «Локомотив», в якому він був консультантом команди. Найяскравішим та найбільш пам’ятним видався десятий, ювілейний турнір на який з’їхалися кращі «пляжники» з Куп’янського, Великобурлуцького, Вовчанського та Дворічанського районів. Змагання зібрали 35 командних пар любителів цієї гри в чотирьох категоріях: жінки, юнаки, чоловіки, ветерани… Волейболісти вірять, що м’яч живе, поки летить над майданчиком, і тому не можна дати йому впасти. Під час того ювілейного турніру жовто-синьо-білий м’яч прожив близько тисячі життів, кожного разу даруючи радість шанувальникам пляжного волейболу.
Всього за життя Миколи Івановича було проведено 13 турнірів. А з 2010 року турнір, на жаль, набув іншого статусу – турнір пам’яті судді Національної категорії М.І. Костенка.
Микола Іванович залишиться у своїх вихованцях, у дітях і онуках, яких навчив і виховав. А вихованців у нього тисячі. Особливе місце в його спортивному житті – це жіноча команда, а самі учасниці якої називають її «командой молодости нашей». Одна з волейболісток, Зоя Фролова, поділилася своїми спогадами: « Я прийшла до нього маленькою дівчинкою, і він дав мені той запал життя, який я сьогодні маю, чого я досягла в житті, я зобов’язана Кості – так ми його називали з повагою і любов’ю. Спортсмени – люди витримані фізично і морально, тому, що грати і перемагати – це дуже важко. Він, такий різноплановий, навчив нас все розпочате доводити до кінця, як робив це сам.»
До спогадів про відомого волейболіста з Дворічанщини приєднується Сергій Коваленко, майстер спорту України з волейболу, уродженець Дворічної: «Микола Іванович запросив мене до Харкова, допоміг мені «стати на ноги» у волейбольній справі. В тому, що я став майстром спорту, значна його заслуга. Своїми досягненнями я завдячую саме йому. В будь-яку годину доби до нього можна було звернутися за підтримкою чи порадою. Він був для мене великим наставником – добрим, хорошим, сильним.»
Любов до спорту, та волейболу зокрема, пов’язували Миколу Івановича з різними людьми. Він співпрацював, товаришував з відомими всьому Світу видатними харків’янами, такими як: дворазовий Олімпійський чемпіон, дворазовий чемпіон Світу, дворазовий чемпіон Європи, переможець Кубку Світу, чемпіон СРСР (і це лише частина титулів), заслужений майстер спорту Ю.М. Поярков; чемпіон Олімпійських ігор, чемпіон Світу, переможець Кубку Світу, бронзовий призер чемпіонату Європи, заслужений майстер спорту Ю.М. Венгеровський; заслужений тренер України, заслужений діяч фізичної культури України, тренер юнацької збірної команди Радянського Союзу Л.П. Ліхно; член Президії колегії суддів Федерації волейболу України, заслужений тренер Союзу РСР і України В.А. Титар… Всі перелічені спортсмени відомі далеко за межами свого рідного міста, як мовиться, душу свою віддавали волейболу.
Серед вихованців Миколи Івановича - люди різних професій. Маючи величезний досвід роботи, життєвий досвід, він вніс свій вклад у підготовку льотчиків і космонавтів, давав завжди корисні, своєчасні, позитивні і правильні поради, за що колеги по інституту називали його «батьком» або «наставником». Він був одним із кращих спеціалістів, безвідмовним порадником у команді спортивного клубу «Локомотив». Волейбол був його життям.
Пліч-о-пліч упродовж майже всього життя йшов Микола Іванович з А.Д. Чернухою – першим віце-президентом, почесним суддею Федерації волейболу України, суддею Національної категорії. Разом вони часто шукали істину, дуже добре знали один одного. Тому не дивно, що з уст Анатолія Дмитровича пролунали такі слова: «Честь і хвала тій землі, яка народила таку людину для нашої Батьківщини!».
За матеріалами зібраними О. Саніною,
до друку підготував Віктор Каща.
ФОТО
з особистих архівів родини М.І. Костенка
|
