14:45 Геннадій КОНДАКОВ: «У мене були хороші вчителі» | |
 19 жовтня виповнилося 55 років одному з найвідоміших суддів країни, судді міжнародної категорії Геннадію КОНДАКОВУ. Вік не дуже приємний для волейбольних суддів, адже це вік, який обмежує їх активну діяльність. Наш ювіляр закінчив суддівство у квітні місяці під час фінальних матчів чемпіонату України, а це інтерв’ю давав вже в якості технічного делегату ФВУ. В бесіді він розповів про найцікавіші матчі своєї кар’єри, а також зупинився на деяких принципах роботи. Але розпочали ми з нової ролі. - Геннадію Олексійовичу, ви перший місяць працюєте в якості технічного делегата. Які відчуття від нової роботи, адже більше двадцяти років ви були діючим суддею, а тепер дивитесь за роботою ваших колишніх колег зі сторони? - Я готувався до цієї роботи, адже знав, що наближається час, коли треба закінчувати суддівську кар’єру та змінювати амплуа. Віковий ценз – 55 років, він і для українських і міжнародних змагань єдиний, і від цього нікуди не подінешся. Що сказати? Трохи не той стан, що зазвичай, адже багато років було проведено в якості судді. Тепер мені приходиться оцінювати роботу суддів та й проведення змагань. Звісно, треба мені ще підучитися новій роботі, підшліфувати деталі, котрих, як ви розумієте, чимало. Звісно, сумно, що пішов від активного суддівства. Тепер працюватимему над собою на іншому місті, намагатимемусь проводити змагання на такому ж рівні, як наші провідні технічні делегати. - Останні свої матчі ви провели у квітні у фінальному турі жіночого чемпіонату, і під час урочистої церемонії закриття голова суддівського корпусу Анатолій Коваленко сказав настільки теплі слова, що аж сам просльозився. Що ви відчували в той момент? - Так, промова Анатолія Володимировича теж зачепила мене до глибини душі, і у мене навіть підкотилася сльоза. Трепет був такий, що не уявляєте. Все ж таки на міжнародному рівні працював з 1996 року, не говорячи вже про національні змагання. Сумний момент, але колись він повинен був наступити. Життя диктує своє, і тепер побачимо, яку користь я принесу українському волейболу в новій якості. КРОК ЗА КРОКОМ - А тепер розповість, як ви зв’язали своє життя з волейболом? - Це був дуже далекий 1972-й рік. В школу прийшов тренер з волейболу Павло Петрович Єрмолюк і запропонував мені, як одному з високих в класі, займатися цим видом спорту. Я погодився, хоча не зовсім уявляв, що це таке. Справа відбувалася у місті Донецьку, де є народився. Нажаль, Павло Петрович пішов з життя, але я дуже вдячний йому, що він мені привів любов до волейболу. В 1974 році я перейшов в республіканський спортінтернат, який закінчив ще через два роки. На той момент моє життя було вже повністю пов’язане з волейболом. Я поступив в інститут фізкультури, потрапив у команду майстрів – спочатку «Локомотив», потім СКА. Під час кар’єри спортсмена замислювався: «А що далі?». Мій погляд притягнуло суддівство, завдяки судді міжнародної категорії Олексію Сергійовичу Савінкову, який мене зацікавив своєю роботою, відношенням до волейболу. А розпочалося моє суддівство дуже випадково. Олексій Сергійович запропонував мені посудити змагання київського військового округу, де я тоді служив. «Зможеш?», - запитав він мене, і я погодився. Певні знання у мене були, адже після закінчення інституту я пройшов відповідний курс та мав вже першу категорію. І після першого матчу Савінков мені сказав: «У тебе може вийти, якщо ти захочеш». Це було у 1981 році. І вже, коли закінчував кар’єру знав, чим займатимемусь далі. Я навіть пам’ятаю статтю Євгена Карельського в «Спортивній газеті» під назвою «Дебют граючого судді», в якій він написав, що «гравець Кондаков почав пробувати свої сили в суддівстві». Я ще грав, а мене вже призначили на матч першості України. Це можна казати був перший крок на той рівень, якого я в підсумку досяг. - Як проходив ваш розвиток як судді? - Досить швидко. З легкої руки Савінкова, таких фiгур у суддiвствi, як Зундер, Павленко, Францішко. Напевно, вони щось бачили в мені, тому активно допомагали. Кар’єра пішла вгору досить швидко - з 1986-го до 1996 року я виріс до судді міжнародної категорії, крок за кроком – спочатку отримав всесоюзну категорію, потім став кандидатом в судді міжнародної категорії, а потім і «міжнародником». - На матчах чемпіонату СРСР встигли попрацювати? - Так, і на чемпіонаті, і Кубку СРСР. Вищу лігу судив не дуже багато, адже Радянський Союз незабаром розвалився. А вже в 1992 року ми з Василем Хуторним пройшли міжнародний семінар, що стало шляхом на міжнародну арену. - Перші матчі на всесоюзній арені залишилися в пам’яті? - Так. Це були матчі Кубку СРСР серед жіночих команд, які відбувалися в Алма-Аті. Це був дуже хвилюючий момент для мене. Відсутність досвіду на такому рівні, звісно, позначилося на моїй роботі. Були й помилки, але до грубих зривів справа не доходила. Тренери претензій не пред’являли, адже «молодий, перспективний суддя не завадив проведенню змагань». З часом отримав певний досвід, мої вчителі мені підучували, так потроху і зростав. РОБОТА НАД СОБОЮ - Що значить «підучували»? - Вони мені розповідали деякі неписані правила суддівської роботи. Серед них такі: суддя повинен смотрітися, мати свій стиль суддівства, жести, не повинен бути помітним, щоб глядачі акцентували свою увагу не на ньому, а на грі. Що стосується трактовки правил, вони питали, чому я прийняв те, чи інше рішення. Звісно, зверталися постійно до правил, направляючи мене в необхідне русло. Одні з важливих настанов «не поспішати при прийнятті рішень» та «частіше заглядати до правил». Суддя повинен постійно самоудосконалюватися та готовитися до кожного матчу, тримаючи себе в тонусі. - Тобто, якщо суддя вийшов на якісь рівень, він повинен самостійно над собою працювати? - Абсолютно точно. Якщо людина хоче чогось досягнути, вона повинна постійно займатися саморозвитком, тобто до чогось прагнути, наприклад, до Олімпійських ігор, чемпіонату Європи та світу. Якщо немає цілі, то займатися справою немає сенсу. І це, на мій погляд, стосується не тільки суддівства. НЮАНСИ СУДДІВСТВА - Наскільки важливо для судді бути психологічно стійким, особливо під час важких матчів? - Звісно, це дуже важливо. Перед кожною грою готуєш себе до команд, які гратимуть, чого можна від них чекати. Наприклад, на міжнародному рівні це ігри за участю таких емоційних команд як збірні Італії, чи Іспанії. В таких матчах можуть бути якісь емоційні сплески, якісь нюанси, зокрема апеляції під час гри. Зі свого боку треба старатися, щоб такого не було. Зі своєї практики знаю, що такі моменти відбуваються тільки після помилок суддів. Лінійний може показати команді-господарю «поле», чи «аут», а протилежна команда починає апелювати. Але на рівному місті, по моєму досвіду, нічого не відбувалося. Коли пропустиш якійсь епізод, після цього вже мобілізуєш себе на максимум, щоб ніяких питань вже не виникало. - Бувало таке, що розслаблялися під час матчу, та це позначалося на якості арбітражу? - Так. Але так ніколи робити не треба, адже тільки про щось подумаєш, відразу слідує неправильне рішення, а за ним виникає нервозність. Я собі дав зарок, ніколи неможна розслаблятися, яка б не була б гра, які б команди не суперничали. Свою роботу завжди треба виконувати чітко та строго. У мене був подібний випадок, коли судив матч єврокубку. Подумав: «За 40-50 хвилин матч закінчиться, і все». А він розвернувся на п’ять партій та на дві з половиною години. Настроївся на один хід подій, а вже потім дуже важко було себе зібрати, і лише в п’ятій партії зумів вийти на свою лінію суддівства. Розслабленість ні до чого доброго у будь-якій справі не приведе. ПАМ’ЯТНІ МАТЧІ - Які матчі, які турніри були найбільш вагомими у вашій кар’єрі? - По-перше, фінальний матчі Ліги чемпіонів за участю жіночих команд в іспанському місті Тенеріфе, якщо не помиляюся в 2001 році. Тоді суперничали місцева команда та італійська «Фоппапедретті». Вийшла яскрава емоційна гра високого рівня, яка зібрала велику кількість глядачів. Для мене це був взагалі перший «Фінал чотирьох» Ліги чемпіонів. Висока відповідальність, схвильованість, яка трохи, як по мене, заважала працювати, адже емоції захльостували. Хочеш, якомога краще, а іноді не виходить. Не можу не згадати видовищний фінал Всесвітньої Універсіади 2009 року в Белграді, в якому зійшлися господарки змагань та італійки. Міцний, я вам скажу, матч вийшов, за всіма позиціями: страсті, карточки, майже все було. Сербія вигравала 2:0, а в підсумку поступилася. - Претензії до суддівства були? - Спочатку так, але, коли емоції команди, яка програла, вщухли, сербські тренери сказали: «Ніяких претензій. Все було на рівні». Це сама приємна оцінка. У зв’язку з цим згадую матч в Черкасах, коли місцевий «Круг» програв своєму запеклому супернику - «Джінестрі», причому з рахунком 2:3. Гра вийшла на славу – яскрава, напружена, і я до цих пір пам’ятаю слова тренера черкаської команди Юрія Садовського після матчу: «Ти так судив, що таке враження, що ми виграли». Тобто ніхто нікого не бачив під час, крім самої гри, всі були зосереджені на матчі, а мені вдалося залишитися непомітним, як мені колись наказували вчителя. - У вашому послужному списку є Ліга чемпіонів, чемпіонати Європи, Всесвітні Універсіади, але немає Олімпійських ігор… - Якщо бути до кінця щирим, в цьому повинен я сам. Треба було прислухатися до порад старших товаришів, та дещо переглянути вимоги до себе, зокрема у знанні англійської мови. Треба ії знати дуже добре, якщо хочеш судити ігри найвищого рангу. Тож претензії у мене тільки до себе. Хоча керівники Європейської конфедерації мені давали шанс розкритися, показати себе у змагання доволі високого класу. У підсумку набор турнірів у мене чималий. Дай Бог усім молодим українським суддям, які мають міжнародну категорію, відпрацювати таку кількість матчів, їх було більше трьохсот, і мати такий набір змагань, якій є в мене. Це як мінімум. А взагалі хочу побажати досягти більшого, адже у них досить глибокі знання англійської. Маю на увазі Андрія Ковальчука, Сергія Гульку, Володимира Паєвського. Вони, гадаю, на правильному шляху та спроможні досягти більшого, ніж я. Я завжди їм говорю: «Не зупиняйтеся, йдіть вперед, не повторюйте моїх помилок, і ви зможете досягти найвищого рівня». Геннадій КОНДАКОВ Суддя міжнародної категорії з волейболу (з 1996 року). Народився 19 жовтня 1958 року в Донецьку. Грав у командах «Локомотив» (Київ) та СКА (Київ) В послужному списку такі змагання: Світова Ліга (2005-2012), чемпіонат Європи, фінальна частина (3 рази), Всесвітня Універсіада (3), фінальні матчі єврокубків – Ліга чемпіонів (1), Кубок ЄКВ (1) та Кубок топ-команд Європи (2), відбіркові матчі чемпіонату світу та Олімпійських ігор. Всього в активі більше 300 міжнародних матчів. Прес-служба ФВУ
| |
|
| |
| Всього коментарів: 1 | |
|
| |
